19-річний студент Михайло із Ватутіного заробляє собі на навчання жебракуванням. Навчається на другому курсі національного педагогічного універститету імені Драгоманова в Києві. На промисел хлопець виходить майже щодня.
hacklive.ru
“Фізично працювати довго не в змозі, бо ще з дитинства маю проблеми зі спиною. А жити на щось треба, – розповідає хлопець. – Ідея жебракувати не моя. Маю знайомого, який теж так заробляє. Але він це робить більше з лінощів, ніж через крайню потребу. Мої батьки живуть скромно. Я не хочу брати в них гроші. Якщо не дуже завантажений навчанням, то виходжу на “роботу” кожного дня. Щодня різне місце. Найкраще б давали там, де найбільше людей. Наприклад, біля Лаври, але звідти ганяють “конкуренти”. Можуть і голову проломити. Тому стою переважно біля підземок. Хоча й тут можуть нагнати. За 3-4 години, в середньому, можна заробити гривень 100-150”.
Михайло запевняє, що до жебракування його підштовхнуло хабарництво у виші.
“Якби не хабарі, то якось би викручувався ще. В кінці навчального року на це йде до 5 тисяч гривень. Доводиться давати як грошима, так і “подарунками” або ж на потреби університету. А ще ж жити на щось треба. Почав цим займатися минулої весни, коли зрозумів, що не здам екзамени покладаючись тільки на знання. Навчаюсь непогано, але далеко не в багатьох викладачів можна самостійно здати необхідні предмети”.
У перший “робочий” день прохачу люди накидали близько ста гривень. Згодом визначив, як отримувати більше.
“Натягнув тоді капюшон на очі і так сидів, не підіймаючи голови. Дуже соромився. Було відчуття, що всі дивляться на мене. А ще гірше, якщо хтось із Ватутіного проходитиме і впізнає. Та на подібних мені ніхто уваги майже не звертає. Для всіх жебраки — звичне явище. Не писав ніяких слізливих табличок з проханнями. Просто поклав коробку під гроші. Зараз обзавівся картонкою, де написав “на їжу”. Хотів колись по вагонах пройтися, але товариш відговорив. Станції давно поділені, і всі жебраки знають один одного. Чужинець мав би проблеми. Найбільше кидають у дні якихось масових гулянь. Тоді можна додому принести з півтисячі. Якщо вдягнутись у брудний одяг, то так небагато заробиш. А от якщо мати затягану, але охайну одежину — кидатимуть охочіше”.
Для своїх батьків хлопець – охоронець у супермаркеті. Додому приїжджає двічі на місяць.
“Гроші ніколи не тринькав на гулянки. Лише на найнеобхідніше. Коли приїжджаю до батьків, то даю мамі гривень 300. Кажу, що зарплату непогану отримую. Як тільки закінчу універ, припиню таке заробітчанство і влаштуюся на нормальну роботу. Зараз мені не соромно за це. Кожен крутиться, як може. Я ні в кого не вимагаю і не краду”.
Кримінальна відповідальность за жебракування в Україні відсутня. Засудити можуть лише за втягування неповнолітніх у цей “бізнес”.
