Якось за чорнобильськими роковинами мало не забулась подія, що свого часу змусила здригнутися усі Черкаси. Так само миттєво, як сьогодні соціальними мережами шириться топова новина, у 1990 році Черкаси пропускали через себе безліч чуток, пов‘язаних із пожежею у центральному корпусі педагогічного інституту (тепер – Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, – прим.ред.).
– Загинув пожежний…- Загинуло кілька пожежних…- Я на власні очі бачив, як швидкі відвозили з місця по кілька пожежних за раз…
Тривога, що оселилася у людських серцях, примушувала ловити будь яку новину пов‘язану із подією, свідками якої стали півЧеркас.
24 квітня 1990 року о 14 годині 7 хвилин у центральному пункті пожежного зв’язку Черкас пролунав дзвінок. Невідомий, який себе не назвав, повідомив, що з горища корпусу педагогічного інституту на вулиці Карла Маркса (Остафія Дашковича) просочується густий дим. Відразу ж були підняті по тривозі та спрямовані до середмістя підрозділи першої, другої і третьої самостійних воєнізованих пожежних частин, а також учбова частина пожежно-технічного училища.
Заступник начальника відділу пожежної охорони УВС облвиконкому, підполковник внутрішньої служби Дмитро Щипець, який першим прибув на місце події, оцінивши обстановку, оголосив по гарнізону підвищений номер виклику (виклик N 3), залучивши до боротьби з вогнем, крім пожежних розрахунків Черкаського гарнізону додатково ще й пожежні підрозділи із Сміли і Золотоноші.
Через кілька хвилин, на місце події прибув начальник пожежного відділу УВС облвиконкому, полковник внутрішньої служби Борис Хижняк, який узяв керівництво гасінням пожежі на себе.
Треба було зробити розвідку самої пожежі, щоб визначити її обсяги, характер і напрямок розвитку.
Дуже важке завдання дісталося караулу СВПЧ-2 на чолі з Володимиром Черненком. Проте пройти на горище з боку внутрішніх приміщень будівлі пожежним не вдалося, – плавилися ґудзики на плащах і гума протигазів. Це й не дивно, адже у вогнищі температура досягала 800 градусів.
Невдалою для пожежних, також виявилась спроба піднятися на дах по зовнішніх драбинах, — кріплення поіржавіли, драбини розгойдувалися та загрожували у будь-яку хвилину обірватись.
На цей час прибули три пожежних машини з автовисувними драбинами, які було розгорнуто у напрямку даху. Саме з даху й почалися, власне, ефективні роботи по знешкодженню вогню.
У кількох місцях пожежним, які працювали своїми сокирками, вдалося вручну зірвати металеву покрівлю і у ці отвори ввести пожежні розрахунки.
У праве крило інституту, де була розташована бібліотека, пожежі не пустили. Попри вал вогню, пожежні розрахунки не відступили і вогонь зупинився.
А от на лівому, де розміщувалися різні лабораторії і звідки, як показало подальше розслідування, розпочалася пожежа, довелося скрутно. Вогонь, рухаючись пустотами, постійно обходив пожежні заслони і невдовзі запалахкотів вже над перекриттям актового залу…
Майже чотири години пожежники вели напружений двобій із стихією.
Так коротко можна охарактеризувати перебіг події 27 річної давнини, свідками якої були тисячі жителів міста.
Згодом полковник вн. служби Борис Хижняк скаже: “Під’їжджаючи до інституту і побачивши густі клуби диму, що заслали всі ближні квартали, я зрозумів: час втрачено, повідомлення про лихо надійшло надто пізно, нас очікує важка та тривала робота”.
Це підтвердили висновки спеціальної комісії, яка вивчала причини пожеж: “Обрив однієї з фаз електричного двигуна, а також наявність великого перехідного опору у місцях з’єднання двигуна з кабелем”. Як це часто буває, пожежа виникла через злочинну халатність, байдужість, порушення елементарних вимог і правил. Ще вранці, тобто до 11-тої години, лаборант Моргун повідомила коменданту інституту Бордюговій, що чути характерний запах диму, начебто десь горить ізоляція. Комендант наказала викликати електрика Максименка. Того знайшли о пів на дванадцяту. Проте оглянувши лабораторне приміщення він лише пообіцяв: “Гляну після обіду”. А вогонь тим часом вже робив свою справу.
Інститутське приміщення побудоване у 1932 році. Перекриття, перегородки виконані з дерева, пустотілі. Ці примітивні конструкції спалахнули, як сірник. Той момент, коли пожежу, як кажуть можна було б ліквідувати відром води, було втрачено.
У цій пожежі обірвалося життя прекрасної людини – 37-річного Олексія Олексійовича Жирного. На місце події він прибув одним з перших. І одним з перших кинувся у саме пекло вогню. Бо завжди вважав: він досвідчений командир відділення, мусить бути там, де важче, де найбільше потрібні його професіоналізм, уміння, сильні руки і підтримка. Саме так він діяв і чотири роки тому, на Чорнобильському реакторі… Перебуваючи на даху, щоб не спускатися для заміни балонів протигазу, Олексій вирішив не спускатися донизу, а провести заміну обладнання безпосередньо на бойовій дільниці. Минула лише хвилина, саме стільки знадобилося професіоналу для заміни кисневого балону, але ця хвилина коли він дихав димом, стала фатальною. Раптом кремезний чоловік похитнувся відчувши себе недобре. Начальник караулу помітивши стан Олексія, одразу наказав йому спуститися з даху. “Я сам”, – заперечив Олексій Олексійович друзям, які хотіли йому допомогти.
Уже внизу, він усе ж таки звернувся за медичною допомогою до швидкої, яка чергували поруч. Фельдшер Олександр Плис, який оглянув Олексія, одразу повіз потерпілого до лікарні.
У реєстратурі старший сержант ще намагався жартувати з медпрацівниками, розповідав про свого немовля сина. І враз йому перехопило подих. Зупинка дихання, серця, реанімація виявилася безсилою, а тим часом, на місці пожежі, так само як і Олексій, один за одним падали з ніг пожежні, і рядові, і полковник.
Як з‘ясувалося, пожежні потрапили у хмару суміші токсичних хімічних речовин, що вирвалася через прогар на дах з хімічної лабораторії. До ранку на ліжках у третій лікарні опинилося 19 пожежних. Загинув лише Олексій.
Смерть завжди передчасна, а особливо коли з життя йде людина у розквіті сил. Найбільше горе — батькам, дружині, семирічній доньці і синочкові, якому від народження лише місяць.
Дорого, того дня довелося заплатити за ліквідацію пожежі, якої могло не бути.
Костянтин Проценко
