Цього дня у 1964 році Черкаси зустрічали свого першого, і поки що єдиного, Олімпійського чемпіона Андрія Хімича (я зустрічав три варіанти написання його прізвища українською, а у самого Андрія Івановича колись посоромився перепитати, тому пишу так, як писали, коли “все оте” відбувалося). А трьома днями раніше у парі зі Степаном Ощепковим з Владивостока він виборов золото Токійської Олімпіади. Змагання каное-двійок на дистанції 1000 метрів проходили на туманному і жовтому тієї пори озері Сагамі у супроводі нудної осінньої мигички…
Газета “Правда” від 23 жовтня 1964 року писала: “Второй раз гимн СССР прозвучал сегодня над озером Сагами в честь наших гребцов на каноэ-двойках. Педагог Андрей Химич и электротехник Степан Ощепков прошли 1000 метров за 4 минуты 4,65 секунды, опередив гребцов Франции и Дании, Венгрии и Румынии”.
Андрія зустрічали достоту так само, як нинішніх олімпійських призерів у Борисполі. З тією лише відмінністю, що відбувалося усе це на новенькому залізничному вокзалі у Черкасах. Квіти, обійми, лозунги… На Привокзальну площу нашого чемпіона винесли вже просто на руках.
До слова і між нами – “нашим” він став вже як студент факультету фізвиховання Черкаського педінституту, на вступі до якого наполіг тодішній ректор Олександр Тканко, земляк і добрий приятель Івана Хімича. А народився Андрій 14 грудня 1937 року в селі Макіївка на Чернігівщині, і першою його “водою” і як плавця, і як гребця на батьківському човнику, стала неспівставно менша за Дніпро річечка Удай. Дніпро ж студент почав “освоювати” як… лижник. До підготовки “зимових” спортсменів влітку входило плавання, а щоб урізноманітити комплекс вправ, викладач Олександр Костюкевич включав ще й греблю. Тренувалися на шестивесельних ялах, та якось до Черкас привезли гостроносого й хиткого “індіанського” човника, з якого всі однокусники Андрія падали в воду вже на п’ятому метрі дистанції. А Андрій, що називається, “пішов і пішов”: ось коли згодилася дитяча практика. Тож 1957 року лижний чемпіон області Андрій Хімич опинився в каное фактично випадково!
Насамкінець – ще два маловідомих факти. Від держави за “золото” Андрій отримав 1500 рублів премії, це – перший. Другий – Хімич “на всіх парах” йшов до своєї наступної Олімпіади 1968 року в Мехіко, мав одні з найкращих у збірній результати, та заслаб на грип, який дав ускладнення на серце, і лікарі категорично заявили: “ніякого Мехіко”.
Відтоді і досить довго Андрій Іванович був на тренерській роботі, готував команди Союзу, УРСР, Болгарії, виховав чемпіонів Європи і призерів Олімпійських ігор. Навіть коли вже в зрілих літах перебрався до Чорнобая, бо “я ж, щоб там не було, все той же сільський хлопець”, працював там тренером місцевої ДЮСШ. 14 грудня Андрієві Хімичу виповниться 80. Щонайменше 60 з них віддані спорту.
P.S. Заради об’єктивності і знову таки “між нами”, а ви вже самі зважайте на факт. Річ у тім, що коли розібратися, мала Черкащина ще одного чемпіона Олімпіади. Точніше – чемпіонку. Тільки з нею все навпаки. Уродженка Христинівки Тетяна Захарова, на той час – студентка Московського технологічного інституту, – в 1976 році у складі збірної СРСР з баскетболу стала чемпіонкою ХХІ Олімпіади в Монреалі. Але по організаційних виїздних документах вона проходила як москвичка.
Борис Юхно, журналіст
