Аспірантка Черкаського національного університету та вчителька історії школи №36 м.Черкаси Леся Хлипавка записала усні історії 18 волонтерів з усієї України в рамках роботи над проектом „Волонтерський рух в Україні як засіб суспільної мобілізації в умовах війни”, який реалізується Львівським національним університетом ім. Івана Франка. Всього в рамках проекту записано близько ста волонтерів не тільки з України, а й з Вільнюсу, Лісабону. Невдовзі має вийти друком книга-дослідження про волонтерський рух.
„Як історик точно знаю, що статті в інтернеті зникнуть, пости у фейсбуці загубляться, і лиш усні спогади з усіма емоціями та інформацією стануть джерелом для майбутніх дослідників, які писатимуть про це свої наративи. І тут вже будуть важливі не лише імена, а причини, які рухали цими людьми”, – говорить Леся. – І хоча допомогу на фронт збирати все важче, люди зневірилися, вони попри все продовжують йти до своєї мети. Вони не шукають легких шляхів, а йдуть за покликом серця. Такі люди – потужний рушій. Саме вони лишаються потужною опорою для країни, морально та технічно підтримують тих, хто на Сході зі зброєю в руках виборює майбутнє для України”.
„Рідна Черкащина” поспілкувалася з дослідницею, яка, до речі, і сама долучилася до важливого проекту на волонтерських засадах і в пошуках героїв своїх записів неодноразово побувала на буремному Сході України. Що рухає волонтерами? Ким вони самі себе вважають? Чи можна виховати волонтера? Чому вони важливі для всіх нас?..
Волонтери з Черкащини – Лариса Когут (крайня ліворуч), Оксана Циганок (посередині), Григорій Константинов
“Записувала волонтерів із різних верств населення – і банкіри, і прості робітники, і бізнесмени. Впродовж роботи над проектом записала 18 волонтерів – в Черкасах і в Мошнах, в Маріуполі, Сєвєродонецьку, в Києві. На інтерв’юерів виводили різні люди під час спілкування. Це люди, які рухають волонтерський рух. У Києві відома волонтерка Оксана Левкова розповіла мені про Анну Котєльнікову з Маріуполя, Олександр Мартинюк із Києва розповів мені про Жанну Скорик з Сєвєродонецька. Було цікаво, коли інші люди відкривали мені оці “місточки” зі Сходом”.
“Чому зацікавив Схід України? Не можна дослідити якесь явище на прикладі конкретного регіону, а треба дивитися на всю географію. Особливо важливими є ті люди, які живуть там щодня. Бо одна справа, коли людина, що долучається до руху, живе поза межами бойових дій і інколи туди їздить (насправді роблячи теж багато!), а вже інша, коли ти, прикидаючись уранці за 20 км і чуєш, як бахкають „Гради” – і продовжуєш волонтерити, усвідомлюючи небезпеку для себе, своєї родини… Запитувала у Жанни Скорик з Сєвєродонецька, чи не виникає в них бажання поїхати і все полишити, то почула у відповідь: „Ми не можемо поїхати, бо ці військові потребують нашої підтримки, розуміння того, що є за кого стояти”.
За цей час чула від кожного із них якісь неймовірні та особливі історії, але разом із тим багато із них відкрили та показали для мене повсякдення війни, де немає чіткого розмежування між хорошим і поганим, правильним і неправильним, бо війна лицарів залишилася в далекому Середньовіччі”.
Волонтер із Маріуполя Дмитро Чичера і Леся Хлипавка
“Ці воїни тилу часто самі опиняються у великій небезпеці. Кожна їхня поїздка – ризик не повернутися назад. Проте кожному із них сили додають думки, що їх чекають. Чекають в першу чергу ту частинку рідної домівки, яку вони привозять із собою на передову. І хоч як би не було важко, і якби не хотілося повернутися до звичного життя, вони знають, що не зупиняться”.
“На початковому етапі записів було дуже складно переконати людину, що це потрібно і важливо. Багато з них не розуміє цінність записаної історії. Моя аргументація була така – пости у фейсбуку загубляться, а записані усні історії стануть тим джерелом, звідки майбутні історики будуть черпати інформацію. Тому важливо, щоб ця історія була багатогранною і щоб не було, що ми записуємо тільки публічних волонтерів. Я запитувала в них, хто такий волонтер? Багато відповідали, що волонтер – це бабуся чи навіть дитина, яка гривню пожертвувала. Казали: “Ми є поштарями, ми доставляємо те, що передають інші. То мої спогади запишуть, а бабусі, яка принесла шкарпетки чи борошно, не запишуть?”. Переконувала їх, що важливість запису і цінність цього дуже велика. Це зараз видається неважливим, а за 10, 15, 30 років буде неоціненною знахідкою”.
Мені дуже важливо, що цей проект зміг об’єднати два важливих для мене як історика моменти. З одного боку людям потрібні факти. З іншого потрібні живі людські почуття, думки, переживання. І саме усна історія збирає й одне, й інше
„Для чого вони це роблять? Батьківщина все-таки асоціюється з рідним домом. Тож перше – для власного дому, для малої Батьківщини, з розумінням того, аби війна не прийшла в їх домівки. Людьми радше рухає страх і розуміння захисту власного дому відгукується у волонтерах – вони зберігають те, що мусять зберегти”.
Волонтер із Черкас В’ячеслав Скічко
“Тих, хто близько до зони військових дій, можна зрозуміти – людина весь час там знаходиться і присутній інстинкт самозахисту і захисту сім’ї. Але волонтери у Львові, Києві – що ними рухає? У кожного з них своя, унікальна історія. Ось, наприклад, родина Костянтинових із Мошен. Буває, коли в родині хтось один займається волонтерством, часто такі родини розпадаються. Часто люди опиняються по різні сторони барикад, стаються родинні трагедії. У сім’ї Костянтинових родинний зв’язок впливає на спільну справу, яку вони роблять: Леся ще тільки подумала, а пан Григорій уже зробив. І вони це роблять щиро і відкрито, з надією на майбутнє, не для медалей і нагород.
Аліна Горгуль із Маріуполя починала діяльність у 19 років, із Євромайдану, куди прийшла як студентка-журналіст. Була там до останньогою. Далі вона почала займатися шпиталями. Аліна – унікальна людина. Ця дівчинка у 20 років розуміла, що в шпитань треба йти не жаліти. Хлопцям потрібна енергетика, наші посмішки, розуміння, що життя є і воно продовжується. Вона йшла до них як до повноцінних людей, нести їм світло, своє тепло, серце. І інколи історія волонтера, який допомагав якомусь військовослужбовцю після поранення – це ціле життя. Волонтер проживає з ними їхнє життя і допомагає вийти з важкого стану.
З Аліною і іншими волонтерами ми говорили про “синдром АТО”, посттравматичний синдром. І волонтери розуміють ці виклики. Із Черкас у цьому розумінні унікальна по-своєму й цікава Лариса Когут – військовий капелан. Вона з тих волонтерів, які дійсно розуміють свою місію . Багато психологів відкривають „ящик Пандори”, спілкуючись із людьми – і не закривають його. Вона, їдучи туди, привозить з собою частинку дому, частинку рідної землі. Їм там цього бракує. І це її місія – тримати зв’язок військового з домом. Військовий часто розчаровується, здається тоді, коли вдома не все гаразд. І це проблема, коли родина, дружина не розуміє військового. Буває, що дружина забороняє йому спілкуватися з дітьми, щоб не травмувати їх, але не розуміючи, до чого це може призвести. Лариса розуміє всі виклики і намагається тримати „місточки” – зв’язок із родинами. Вона багато працює із сім’ями військових, які повертаються сюди. Адже до цього треба готувати родину, до розуміння, що таким як учора, він уже не буде. Раніше він обіймав, а зараз ні, раніше він посміхався, а зараз – ні. Тому місія капелана дуже важлива: він об’єднує родину, бо часто це роз’єднання.
Олександр Мартинюк з Києва мав усе – успішний бізнес, квартиру, машину і всі атрибути успішного життя. Виявилося, що коли людина усе має, вона хоче більшого – комусь прислужитися. І це я почула від Саші. Він допомагає дітям і військовим, сам був у зоні бойових дій як доброволець, та воліє про це не говорити. Разом із дружиною реалізовують проект „Польова пошта”, розставляючи по школах скриньки і намагаються залучити дітей до розуміння, що треба ділитися, що треба частинку своєї любові віддавати іншим. Чи можна виховати волонтера? Можна закласти в дитинстві певні цінності. Він багато віддав свого особисто. Саша з тих людей, які віддали сотні тисяч гривень, не задумуючись і не боячись, що більш не буде. Він каже: „В мене є голова і руки, гроші я зароблю. А зберегти життя, забрати якусь дитину сюди і допомогти – нічого ціннішого немає”. І коли ти розумієш, що є люди, які готові жертвувати своїми коштами, часом, досвідом і мобілізувати довколо себе – це дуже важливо. У Маріуполі є Софія Воєйкова. У неї свій бізнес, салон краси. Доглянута жінка з манікюром ставала до плити і варила борщі хлопцям, смажила котлети, возила своїх перукарів на передову і стригла хлопців є для мене унікальними речами, бо не кожен зможе це зробити. І це теж дуже потрібно. Оксана Левкова працює з просвітницькими заходами і возить книжки і підручники на Схід – і це є колосальними речами. Цього року вона возила дітей військовослужбовців на відпочинок у Закарпаття – а це різні діти, є ті, в яких загинули батьки і треба розуміти пов’язані виклики і небезпеку, бо часто дехто з них не може справитися з тим, що з ними сталося. Для Оксани мрія на Новий рік поїхати на Схід, бо вона зможе щось зробити там корисне. Дмитро Чичера з Маріуполя розуміє свою місію в тому, що він об’єднує навколо себе людей дає їм простір для саморозвитку та освіти, але не дає їм відразу все. Він учить маріупольців, що є можливості – наприклад, захистити свої права чи отримати допомогу. Але він не піде за цю людину оформлювати документи. Він покаже механізм – як це зробити, допоможе набрати текст, звернення. А направді в нас багато українців, які чекають, що до них хтось прийде і зробить. У Маріуполі я зустріла Катю Сухомлинову, яка займається підготовкою цивільного населення до дій в умовах війни: медична допомога, перша допомога, як повинні люди діяти в таких обставинах. Адже культура цивільного захисту населення в нас практично на нулі. Андрій Пазушко займається теж медичною допомогою і вбачає своє завдання не стільки навіть навчити людину, як діяти, а навчити військових, медиків зберігати своє власне життя, не ризикувати в тих обставинах, коли той ризик невиправданий. Розуміння власної відповідальності перед іншими, бо ти можеш врятувати й інших. Дуже цікава черкащанка Оксана Циганок, якій вдається на четвертому році війни не розчаруватися. Вона справді відважна, бо сідає за кермо свого автомобіля і везе матеріальну допомогу українським війсковослужбовцям, які все ще цього дуже потребують.Дуже важливо, що вона розуміє свою необхідність там».
Волонтер із Маруіполя Анна Котєльнікова
“Вигорання волонтера – воно присутнє. Пригадайте, були хвилі підйому волонтерства, а зараз пішов спад. Я запитувала у волонтерів, чому на початку війни рух був таким великим і об’ємним і чула у відповідь: “Коли в людини є страх, вона відразу мобілізується”. Зараз, вочевидь, таких сильних емоцій люди не відчувають, вони просто звикли, що десь там іде війна. Дуже захоплююся людьми, які лишаються там. Що ними рухає? Багато з них не просто мають надзвичайну любов до України. Вони розуміють, що зміни не будуть через рік і вони спримають державу, як перспективу. Чому ми, наприклад, програвала в часи революцій ХХ ст.? Бо не було державницького мислення. Багато волонтерів, з якими я спілкувалася, мають державницьке мислення і розуміють, що все не можна зробити за один раз і треба докладати неймовірних зусиль для результату”.
„Дуже важко психологічно працювати з волонтером. Інколи ти “відходиш” кілька днів після запису, бо стаєш для волонтера своєрідним психологом. І така робота є потрібною для волонтера – вони виговорюються, відкриваються. Бо теж втомлюються, вигорають, помирають від хвороб, пов’язаних із цією діяльністю. Більшість не визнає, що мають проблеми психологічного характеру у зв’язку з тим, чим займаються. Але з часом все одно до них приходить, що волонтеру теж потрібен відпочинок. І є питання, як держава могла би допомагати в цьому плані. “Держава могла би путівку вам дати” – “А бабусі дадуть, яка сплела і принесла шкарпетки для солдатів?”.
“Волонтери не знають, коли вони не будуть потрібні. Говорили про це з багатьма волонтерами. Ірина Болткова з Маріуполя сказала: «Он у нас скільки газонів, квіти треба буде саджати». Вони просто переключаться на іншу діяльність. Я в багатьох запитувала, коли почалося у вас усвідомлення необхідності волонтерства? Це стан душі, усвідомлення того, що можеш стати корисним, як виклик і шанс долучитися до чогось важливого. Ніхто не сказав собі – відзавтра почну волонтерити”.
“У післямові книги мова йтиметься про те, чому ми можемо навчитися у волонтера і як навчити волонтера? Як скористатися цим досвідом і як його принести в школу? Тому було цікаво осмислювати цю тему, як учителю. Чи ми взагалі в школі цьому вчимо – милосердю, толерантності? Розуміння того, що наша допомога там потрібна, є дуже важливим. Наприклад, до Миколая ми збираємо з класом книжки і іграшки і дуже приємно спостерігати, як діти приносять щось дороге для них і діляться, це і є сіянням в іхніх душах милосердя. Для дитини дуже важко віддати свою улюблену іграшку чи книжку. Але коли вони діляться, то відкривають свої серця – вони пишуть листи тим діткам і інколи зароджується дружба з дітьми зі Сходу. Це і є та місія вчителя, яку він може підхопити”.
Заняття проводить волонтер Катерина Сухомлинова
“Вважаю, що волонтерів і військовослужбовці треба запрошувати у школи. Я працюю у школі імені Героїв-прикордонників і 80% наших батьків були в зоні проведення бойових дій. І коли вперше намагалася їх запросити до школи – ніхто не прийшов. Тільки згодом зрозуміла, що вони не готові говорити про війну. Вони дуже часто хочуть заховати своїх дітей від цього, закрити цей простір для дитини, але цього не варто робити. Бо треба розуміти, як знайомити з цим дитину, але не слід ховати дитину і ховатися самому. І тільки через рік ми почали налагоджувати з батьками ці місточки, вони почали приходити до школи”.
“Місія вчителя історії у формуванні громадянина є дуже великою. Проводила в рамках проекту анкетування українських вчителів і виявилося, що дуже багато питань до них. Вони не розуміють своєї ролі. Наприклад, одним із питань було – хто такий “ворог”, “ герой”, “зрадник”, “захисник”? Багато вчителів відповідали буквально. Але вони не розуміли, що місія історика – показати учням, що зміст понять є мінливим і залежить від конкретної історичної ситуації, що на героя і на зрадника треба дивитися в різних обставинах. Нещодавно дивилася один із фільмів про те, як один із всесвітньо відомих велосипедистів створив свою систему допінгу, яким він накачував спортсменів, вони перемагали і все це було розкрито. Але в цей же час ця людина з виграшних коштів віддавала гроші на боротьбу з раком. Він герой чи зрадник? Як пояснити дитині, де ця межа? Вчитель історії мусить розуміти, що часто немає однозначних відповідей, історія не рухається лінійно, а по спіралі”.
Немає універсальних чеснот і критеріїв справжнього волонтера. Людина, яка дала гривню, може бути більшим волонтером аніж той, що займається цією справою і бере з неї частину собі. Хто є більшим волонтером? Чи можна таких звинувачувати?
“На жаль, волонтери стикаються в проявами непорядності в “колег”. Такі люди сьогодні є, на жаль, і вони були в історії завжди і під час Першої, Другої світової війни. Їх треба швидко “відсікати”. В розмовах з волонтерами я почула, що вони ставлять їх на місце, виїжджають на місця, де стаються випадки, це викривається. Тішить, що волонтери не бояться і не мовчать, а боряться з непорядністю. У нас з’явилася гідність і ми навчилися розуміти, що треба багато з чим боротися, і часто це внутрішня боротьба”.
