Я довго думала, з чим же асоціюється для мене це слово. Що його може символізувати? В чудовому виступі поетки Віри Полозкової на TEDx я почула абсолютно неймовірне порівняння нашої самоцінності з глибоко захованим в нас скарбом. Так, це скарб, який по одному праву народження на планеті Земля, належить нам. Але в силу недосконалості нашого суспільства ми втрачаємо цей скарб щойно закінчується наше дитинство. Ми втрачаємо наш скарб – наш внутрішній компас, наш радар, наш навігатор і наш маяк, і пускаємось в далекий життєвий шлях, орієнтуючись вже не на себе, а на присвоєну нам ззовні ціну.
За шумом зовнішніх подразників наша власна, божественна цінність поступово втрачає для нас значення. Нас вдається переконати, що ми це те, що говорять про нас. Нас переконують – неважливо, що ти думаєш про себе, важливо, що думаємо про тебе ми. І ми віримо. Наше Я розмивається і розчиняється в какофонії голосів, думок, суджень. Наше Я починає асоціюватися з нашим Его, а воно буде звірятися лише з самооцінкою.
Хоча насправді самооцінка пов’язана з ціною, з сумою чужих суджень про нас.
Самоцінність в свою чергу не корелюється жодними оцінками, вона є константою, зіркою, маяком, світло якого може ледь-ледь жевріти, загублене в тумані чиїхось думок про нас, але він ніколи не гасне. І, можливо, все завдання нашого життя, його вища мета полягає в тому, щоб повернутися до себе, прийти назад до свого маяка і до свого скарбу, прийти очищеним від білого шуму, який ми так довго про себе чули і помилково вважали своїм власним голосом.
Мені дуже допомогла відчути свою самоцінність Джулія Кемерон і її “Шлях митця”. Вона наче створила невидимий захист, магічну протиотруту, завдяки якій я перемогла страх писати те, що хочу, говорити від свого імені, бути собою і перестати боятися оцінок ззовні. І отой противний голос всередині, який говорив – “ой, та що ти там нового і унікального можеш написати, уже давно все писано-переписано мільйони разів”, завдяки Джулії поступово слабшав, поки не став комариним писком. А потім зник.
Тепер я точно знаю – ніхто, ніхто не може знати краще нас самих того, що ми принесли в цей світ. Про цей скарб знаємо лише ми двоє – я і божественний розум, який мене створив.
Олена Чернявська, психолог-консультант, допис у фейсбуку