Визнавати за людиною її право на слабкість через те, що вона пережила травму – наше суспільство лише наближається до цих стандартів.
Наша культура так довго культивувала героїзм тих, хто не ниє, не скаржиться, хто без подряпини виходить зі страшних передряг, хто проходить війну і “забуває” про неї, продовжуючи посміхатися, хто після похорон рідної людини як ні в чому не бувало виходить на роботу, – що це вже стало частиною нашого культурного коду.
tengrinews.kz
Бо – що б не сталось – продовжуй посміхатися. Keep smiling. Наче ми якісь давногрецькі герої міфів, а не звичайні люди.
Але все загнане під плінтус, все, чому не дали проявитися, все буде повертатися. Тільки штука в тому, що чим більше ми будемо заперечувати, тим сильніше воно буде стукати в двері. Спочатку тихенько, а потім це буде страшний гуркіт, який винесе двері.
Але героїзм полягає не в цьому. Героїзм полягає в тому, щоб дозволити собі і силу, і слабкість. Героїзм в тому, щоб просто бути. Всяким, різним, слабким і сильним.
Для мене було б героїчним, наприклад, побачити на ТБ інтерв’ю з ветераном АТО, який би щиро сказав – “Я пройшов пекло, мені було страшно, боляче, зараз мені дуже важко, але завдяки тому, що я маю змогу говорити правду про пережите і свої почуття, завдяки тому, що я відчуваю підтримку від оточення, я зможу відновитися після важкого досвіду війни”.
Як нам не вистачає цього всього. Досить вже цих “перемог”, які коштують нам нашого психічного здоров’я.
Олена Чернявська, психолог-консультант, допис у фейсбуку
