Моє зацікавлення психологією, психогенеалогією, розстановочними і польовими практиками почалось саме з бажання зрозуміти як пережитий Голодомор як геноцид відображається на нас, нащадках тих, кому вдалось вижити в ті роки. Потім як кола по воді розширювались мої знання і галузі знань, які були потрібні для розуміння цілісної картини впливу минулого на нинішній стан справ в Україні.
Тому після багатьох років досліджень і навчання я можу сказати, що українці є нацією, яка все ще переживає постгеноцидний (і постколоніальний) синдром і величезною мірою саме цей факт є перешкодою до побудови нормально фунцкіонуючих державних і громадянських інститутів.
Я б виділила найбільш помітні психологічні й інші наслідки геноциду для українського народу:
– страх перед представниками влади, недовіра до держави;
– стокгольмський синдром і ідентифікація з агресором;
– знищення культурних традицій українського села, тотальна амнезія свого коріння (українцем бути небезпечно – на рівні спинного мозку довго було таке іраціональне переживання);
– безпорадність, байдужість, покірність, відсутність ініціативи;
– страх поразки, відчуття марності боротьби і зусиль;
– спотворення суспільної моралі. Крадіжка перестала вважатися злочином;
– синдром уцілілого. Ті, кому вдалось вижити, несвідомо переживають провину перед тими, хто загинув і передають ці почуття своїм нащадкам.
Жаль, що на державному рівні ініціативи з проведення тренінгів і психологічних груп підтримки для нащадків жертв Голодомору, так і не була втілені. Бо подолати настільки негативні наслідки через згадування тих страшних подій раз на рік і забуття минулого просто неможливо. Тому українці все ще тягнуть тягар минулого без особливих успіхів в його переосмисленні і інтеграції.
Саме тому ми рухаємось дуже повільно в своєму історичному шляху. Бо за нами мільйони загиблих в ХХ столітті українців, трагічні долі яких так і не були оплакані і усвідомлені їхніми нащадками.
Олена Чернявська, психолог-консультант, допис у фейсбуку