Учасник війни на Донбасі 46-річний Володимир Пожидаєв із села Вергуни на Черкащині живе з сім’єю в аварійному будинку. Той почав руйнуватися через вантажівки, які возили щебінь із кар’єру в сусідньому селі Малий Бузуків. Стіни старої глиняної хати дали тріщини і почали просідати.
gazeta.ua
— Хату на одну кімнату нам купила моя мама, — розповідає 44-річна Тетяна Валеріївна, дружина Володимира Пожидаєва. — Ще до війни на Донбасі Володя почав будувати нову. Навколо старої зробив фундамент, вигнав стіни коридору і великої кухні. Але наприкінці літа 2014 року поїхав на Донбас. Він воював там, а я — тут: разом із односельчанами проти вантажівок зі щебенем. Перекривали дорогу. Тепер машини їздять за городами. Але деякі КамАЗи все одно прориваються і мчать нашою вузенькою вулицею. Від вібрації труситься земля. У хаті від стелі вздовж і впоперек пішли тріщини. Є такі, що влізуть пальці моєї руки. Тріщини замазали гіпсовим розчином, але з’являються нові. Зовні і всередині підперли хату стовпами. У кімнаті їх три.
Володимир Пожидаєв повернувся з війни інвалідом третьої групи. У травні отримав другу. Внаслідок черепно-мозкової травми в мозку утворилася кіста. Тепер займатися будівництвом не може.
— Травми зазнав у лютому 2015-го в танку, — розповідає чоловік. — Ми його три місяці заводили з буксира. Танк, що тягнув наш, сильно газонув і мене відкинуло назад. Шлем зачепився за кришку люка, я стукнувся потилицею об її край. Враз отерпли шия і руки. Їх не відчував і відпустив важелі. Мій танк покотився і стукнув передній. Мене кидануло, як “неваляшку”. Вдарився ще й лобом. Стало недобре. На моє місце сів командир, а я пішов у землянку. Дуже боліла голова, нудило, у вухах з’явилася кров. На початку війни з танкістами було проблематично, тому у госпіталь не поїхав. Був на знеболювальних. Лікуватися почав аж у липні.
— У Володі після війни ще й грижі повилазили — від важкого бронежилета і напівлежачого положення в танку, — додає Тетяна Валеріївна. — Жити у старій хаті небезпечно, а будувати нову немає грошей і здоров’я. Чоловік став у чергу на житло. Сказали, що отримаємо, може, років через 30. Зверталися за допомогою в об’єднану територіальну громаду. Вже другий місяць чекаємо на комісію, яка має скласти акт про стан будинку. Недавно сказали, що приїдуть помазати і побілити хату. Відповіла: “Я це і з кумою зробити можу”. Ми були на сесії районної ради разом з іншими учасниками війни та волонтерами. Місцеві депутати сказали: “Нехай на новий будинок вам скинуться атовці — по 1000 гривень, які їм дають до свят”. Після цих слів рознервувалася. Піднявся рівень цукру, почало трусити, став падати зір. Володя поїхав знову на обстеження і лікування. Досі погано спить ночами, сниться, що йдуть бої.
Подружжя Пожидаєвих є опікунами 14-річного Олега Бодрова. Він — інвалід з дитинства по зору.
— Олежку виховуємо з 2,5 років, — каже Тетяна Валеріївна. — Він — син моєї однокласниці Вікторії. Вона ще п’ятьох своїх дітей кудись поздавала. Де вона зараз — не знаю. Коли Олежці був рік і дев’ять місяців, принесла його до нас у двір і покинула. Коли хлопчик притулився до мого чоловіка, вирішили взяти під опіку. Але його забрали в дитячий будинок. Документи ми зібрали швидко, та було літо і всі судді пішли у відпустки. Щоб забрати хлопчика, нам довелося чекати ще кілька місяців.
У 5 років в Олежки почалися проблеми із правим оком. Були і в Києві, і в Одесі. Пройшли купу МРТ. Лікарі сказали, що в нього атрофовані зорові нерви обох очей. Назвати причину не могли. Я підняла архіви в лікарні. Виявилося, що в півтора року він дістав травму голови — хтось із батьків ударив його головою об стіну, бо розплутав магнітофонну касету. Через це Олежка почав втрачати зір і відставати у розумовому розвитку. Дехто нам радив віддати його в дитячий будинок. Якщо Бог приніс його нам в двір, то будемо для нього батьками. Ми його любимо, як свого. Олежка і похожий на нас. Люди кажуть: “Якби не знали, що прийомний, та ніколи б про це не здогадалися”. Власних дітей не маємо. Мені не можна народжувати через проблеми з наднирниками.
Щоб допомогти родині Пожидаєвих, можна переказати гроші на картку Приватбанку: 5168 7427 1139 0496. Отримувач — Тетяна Валеріївна Пожидаєва.
Кулю носив у кишені до кінця служби
Володимир Пожидаєв пішов на війну добровольцем. Його взяли за третім разом.
— Під час служби у радянській армії мене списали через виразку, — розповідає. — Коли Росія напала на Україну, став набридати у військкоматі. Лише за третім разом направили в “учебку”. Був там майже два місяці. У нашій групі було 32 чоловіки, танкістами вийшла половина. Воював поблизу блокпоста Майорськ на Донеччині. 12 лютого 2015 року біля Горлівки був на волосок від смерті. Ми виїхали на позицію допомогти нашим хлопцям. Коли на заправці стояв на танку, по ньому пройшла кулеметна черга. Потрапила в сидіння. Якби був там, відразу б загинув. Ту кулю носив у кишені до кінця служби. Як додому їхав, замполіт роти змусив викинути, бо додому не можна везти такі речі.
— Того дня Володя мені подзвонив, — додає Тетяна Пожидаєва. — Сказав: “Я тебе дуже люблю. Прощай”. І відключив телефон. Я до вечора ледве з глузду не з’їхала. Подзвонив аж після восьмої. Подробиць ніколи не розповідав. Завжди говорив, що все добре.
