Епіграфом до цієї частини трилогії про три покоління жінок і мам совецького союза (попередні дві частини – ТУТ і ТУТ) можуть бути слова відомого психоаналітика Франсуази Дольто: “Де немає дитинства, там немає зрілості”.
Ці слова максимально точно характеризують нас з нашими батьками – два післявоєнних покоління. Наші дитинства проходили по-різному, але наслідок їх був один – тотальна психологічна іфантильність населення, якої так прагнув ссср.
Отже, це покоління, до якого належу я і переважна більшість моїх подруг, друзів, читачів. Покоління “дітей з ключем на шиї”.
Умовно до нього можна зарахувати дітей, народжених в 70-90-ті роки минулого століття. Знову ж таки, з деякими нюансами – найбільш травмованими з них є ті, що народжувались в першій половині 70-х років, коли ще не було оплачуваної декретної відпустки і дуже розповсюдженими були цілодобові ясла, інтернати, віддавання ледве не немовлят до ясел, де репресивна радянська педагогіка швидко з цих малюків вибивала залишки домашнього догляду і тепла. До слова – за моїми невтішними спостереженнями величезна кількість саме цих дітей в дорослому віці мала серйозні алкогольну або наркотичну залежності.
Відповідно чим далі від точки Х воронка травми послаблювалась, і вже діти, народжені безпосередньо перед розпадом союза, не мали настільки сильних рис ПТСР.
Як на мене найвлучніше про нас написала Людмила Петрановська, коли сказала, що символом цього покоління є дядя Фьодор з мультика про Простоквашино. Хлопчик, який справді найбільш дорослий з усіх персонажів. Саме ця характеристика – дорослість вже в дитячому віці – і є основним маркером, за яким нас можна “вирахувати” досить швидко.
“Мы – маленькие взрослые, наши родители – взрослые малыши”, – так основну суть наших двох поколінь сконцентрувано охарактеризувала психолог Юлія Рубльова.
Діти, які виростали у своїх незрілих батьків, всиновлених союзом нерушимим. Діти, які величезною мірою були представлені самі собі – школа, ось ключ, сам приготуй, нагодуй себе, прибери, забери молодшого з садочка, сам сходи на гуртки, в магазин, сам у двір, сам вивчи уроки, сам сходи на сольфеджіо, навіть якщо надворі ніч. Бажано все сам, батькам і так несолодко – їм треба в країні тотального дефіциту ростити потомство, треба вистояти в чергах, достать, знайти, домовитися по блату і т.д. А потім ще вдома зварити кашу з топора, випрати, прибрати і все без чудо-техніки і все це після важкої праці на заводах і в стахановських трудах.
Тому найзручніші діти – ті, які стають максимально самостійними максимально рано. Які мало просять, батькам не скаржаться, не ниють, нічого особливо не просять, на яких ніхто не скаржиться. Як каже Петрановська – діти, які “не отсвечивают”. Це була основна стратегія виживання. Любов до батьків виявляти тим, щоб максимально спрощувати їм життя, приносити своє життя в жертву.
Сильні почуття провини і сорому, насаджувані радянською репресивною педагогікою, як основний метод соціальної адаптації і як наслідок – подавлена воля, страх і неможливість діяти у більшості дітей цього покоління.
Важливо і те, що ми почували себе затиснутими з двох сторін і ніде ми не могли відігрітися від несправедливості світу – садочок, школа, інститут безупинно соромили нас, часто привселюдно, скаржились на нас батькам, а мами і тати практично ніколи не приймали нашу сторону. Бо батьки так само були безпорадні перед обличчям Страшної Баби – уособленням совецької педагогіки і педіатрії.
Фактично те, що з нами відбувалось, можна назвати нашим вимушеним піклуванням про внутрішню дитину своєї мами, або про незрілу, нелюблену частину її особистості. Про нашу власну дитину піклуватися не було кому. Ми мали обслуговувати емоційні потреби батьків – слухати їх, співчувати, приймати, розуміти.
Мовою системної терапії ми мали стати на місця батьків своїх батьків, на місця своїх бабусь і дідусів.
Наші ж власні внутрішні діти сиротіли, не отримавши навіть натяку на те, що можна бути дитиною по-справжньому, гратися, творити, бути спонтанними, креативними і емоційними. Тому в дуже багатьох випадках метафорично на місце “мами і тата” для цієї вже вирослої дитини приходили замість реальних людей залежності – хімічні, харчові, емоційні, сексуальні і т.д.
Парентифікація і раннє дорослішання відбувались в такий дивний спосіб. Фізичні потреби в їжі, одязі і даху над головою нам забезпечували батьки, а емоційні потреби наших нелюблених батьків забезпечували ми – люблячи їх самоотверженно, героїчно, з піклуванням про їхні почуття як про почуття своїх власних дітей.
Необхідність з дитинства справлятися з багатьма речами, в тому числі з погано контейнованими почуттями наших батьків, які не з власної волі не вміли бути в стосунках з дітьми, формувала у багатьох з нас зовсім недитячі серйозність, гіпертрофоване почуття тривожності, провини і гіпервідповідальності. Звісно, як всі діти ми гралися з однолітками, сміялись, веселились, вигадували різні забави, але з головними людьми нашої життєвої ієрархії – з батьками – на жаль, ми не могли бути дітьми повноцінно.
Тому в терапії більшість з нас тепер змушені займатися тим, що відігрівати свою травмовану дитячу частину, вирощувати її, вчитися любити так, як вона на це заслуговувала як звичайна дитина.
Щоб штурвал у внутрішній структурі нашої особистості нарешті взяла у свої руки наша головна сутність – зріла і доросла частина нас.
Олена Чернявська, психологиня-консультантка
