Відколи ми відзначили попередній ювілей Тараса Шевченка, скільки про нього прочитано такого, про що не розповідали вчителі літератури! Поволі прийшло усвідомлення того, що бути генієм і пророком цілком можливо, залишаючись при цьому найземнішим із земних. Таким Тарас Григорович залицявся до жінок, міг добряче набратися, подиміти сигарою чи й брутально вилаятися. Тут би не передати куті меду, бо таки не це головне. Воно – у іншому. Добре це чи зле, але не знала відтоді українська земля людини, яка б бачила її долю на віки уперед. Він надривно кричав про все, із чим ми маємо справу ось вже понад півтора століття по його смерті…
Фрак і кава з ромом
Друзі вважали Шевченка справжнім денді, адже той без зайвого жалю витрачав на модні костюми та жилети величезні гроші. Між іншим – не залишилося, чи й не було, жодного портрета або ж автопортрета Тараса Шевченка в українському національному вбранні. У вишиванці його теж ніхто не бачив, інакше б зафіксували хоч у слові.
Одного разу з гонорару придбав собі дорогу шубу з борсука. Коли 1847 року Шевченка заарештували, він був у фраку при білій краватці – їхав на весілля до відомого історика Костомарова. А в столичних казематах, розрахованих на аристократію, міг собі дозволити замовляти коньяк та страви із ресторану по сусідству: все це представлено у документальному фільмі Юрія Макарова.
Тарас Шевченко пречудово знався на сортах чаю й кави, любив дорогі предмети з європейських колоній, паризькі сорочки і краватки, катання на фіакрі, столичні тусовки. Ну й при нагоді – “мочити морду”, як він сам висловлювався, тобто попивати заморський ром. Зауважте – не самограй якийсь з найближчого шинку.
Тарасові хисти
Шевченко – археолог, картограф, мандрівник. Не чули? Щоправда, мандрував з власної волі він далеко не завжди, але навіть на військовій службі любив відкривати нове. Став художником експедиції, спорядженої на Аральське море: замальовував краєвиди і допомагав складати карти. Ночував у юрті, полював на тигра. А до археології пристрастився 1845-го, коли став членом Археографічної комісії. Вже наступного року Тарас Шевченко активно працював на розкопках групи курганів Перепет під Фастовом у групі професора Миколи Іванишева. “Я люблю археологію, поважаю людей, які присвятили себе цій таємничій матері історії”, – напише Шевченко у щоденнику.
Визнаний дослідник шевченкової біографії, світлої пам’яті професор Леонід Ушкалов зробив висновок, що Тарас Шевченко – постать ренесансного типу.
Він – актор, співак та режисер, який навіть на засланні намагався вправлятися в драматургії. Ще – скульптор, фотограф, публіцист, перекладач, винахідник: застосовував новаторський спосіб гравюри, експерементував, змішував хімікати, пробував опанувати техніку акватинти…
От кажуть, що Пантелеймон Куліш недолюблював Тараса Григоровича за непробивну категоричність в оціночних судженнях та часто – цинізм (і дружина Куліша тут взагалі ні до чого, то зовсім окрема історія). І оцей “цинік” міг годину просидіти навпочіпки біля мурашника, спостерігаючи за неспокійним життям його мешканців.
Не раз траплялося, що рятував від жорстокої дітлашні приблудлих котів і собак, “викупляючи” їх.
“Чом діла не робиш?”
Тарасові друзі знали його як художника, а от як до поета – ставилися скептично. Мовляв – то не хліб. Пишучи поему “Катерина”, Шевченко питав у Івана Сошенка: “– А ось послухай, Соха, чи воно так до ладу буде? – Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами! – гримав на нього Сошенко. – Чом ти діла не робиш?”
Під “ділом” шевченків приятель розумів живопис, малярство. Згодом, коли до Шевченка саме як літератора прийшло визнання, Сошенко виправдовувався: “– А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? – і доповнював: – А я все ж стою на своєму: що якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, аніж поетом”.
Та все ж, до наших днів дійшло понад 800 картин та малюнків Шевченка. Якось навіть Тарас Григорович намалював жартівливого автопортрета, на якому зобразив себе у капелюсі, але без штанів. В ті часи і в тій державі “робота без шансів”, та згодом видатні художники світу залюбки робили подібні творчі провокації.
Тарас і російська мова
Так, книги “Кобзар” Шевченко не писав. Те, що видали, називалося “Кобзарь”, але то просто норми правопису. Але ж російською писав чимало: і “Слепую”, і “Невесту”, і щоденника “Журнал”.
У книзі “Спогади про Т. Шевченка” Андрій Козачковський, приятель поета, пише, що російськомовні твори Шевченка – “зразок неповторного, що не вдалося Основ’яненку, мистецтва передавати місцевою російською мовою побут України з цілковитим дотриманням зворотів рідної мови і народного характеру дійових осіб”. А ось наш земляк, академік Сергій Єфремов, у редакції якого 1927 року й було видано “Щоденника”, вважає навпаки: на його думку, російська давалася Шевченку надто натужно – на те вказує і українська фонетика, і наші слова, писані російською. То що це – колорит чи недосконале володіння? У будь-якому разі, Шевченко – не Гоголь. Шевченко – українець, Гоголь – малорос. Мій найулюбленіший, але…
“Перекладав оце “Слепую” та й плакав над нею. Який мене чорт спіткав! За який гріх, що я оце сповідаюсь кацапам черствим кацапським словом”, – напише Тарас Шевченко у листі Якову Кухаренку у 1842 році. І коментарі тут зайві.
“Хотел войти в самую церковь…”
Одначе, Тарасова російська теж цікава. Восени 2018 року в Каневі черкаський видавець Олександр Третяков презентував репринтне видання тих самих “Щоденних записок (журналу) Тараса Шевченка” за редакцією Сергія Єфремова 1927 року. То книга, в якій на понад 800 сторінках не змінено жодного розділового знака ані в коментарях Єфремова, ані у преметі тих коментарів. Вже тричі перечитана, і щораз нова.
12 червня 1857 року – 20 травня 1858-го. 299 днів, а скільки там усього! Ще й перебування у Новопетровському, потім у Нижньому Новгороді, дорога до Москви та життя там, трохи Петербурга…
“Проходя мимо церкви святого Георгия, и видя, что двери церкви растворины, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какоето безобразное чудовище нарисованное на трех аршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладоном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно франтовски разодетая барыня уже не совсем свежая, и обратясь к нарисованному чудовищу три раза наброжно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И на верное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где безплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаках, нежели в этих обезображенных животных капищах”.
Доктор Бланк
У Петербурзі 24-річний Шевченко тяжко занедужав, очевидно – на брюшний тиф, але це не напевне. Його поклали в госпіталь святої Марії Магдалини, де тоді працював Олександр Бланк. Він і доглядав Тараса, допоки той тиждень лежав без свідомості, а потім ще два тижні кидався у пропасниці. На той час у Бланка була 3-річна дочка Марія: майбутня матір… Володимира Ульянова.
До речі, дід “вождя світового пролетаріату” родом був з України, він народився у Житомирі. Щоправда, тоді він називався Ізраїль Бланк. На цей факт у своїх мемуарах вказує сестра Володимира Ілліча – Марія Ульянова-Єлізарова. Відтак – не зовсім правда, що Леніна з Україною ніколи нічого не пов’язувало. Про Бланка у листах друзям Шевченко відгукувався з великою теплотою і вдячністю. Мовляв – якби не він, то… Хитросплетіння земних доль бувають настільки неймовірними, що легше повірити у життя на Марсі. Але ж бувають.
Борис Юхно, журналіст, краєзнавець
