Ніколи не цікавився автостопом. Більше того – досить скептично до цього ставився. Аж ось довелося сповна пережити не лише автостоп. Такий собі мандрівний і автостопний марш-кидок. За моїми підрахунками, за 7-8 днів я намандрував десь 850 км, з них – принаймні 460 км автостопом. І це – дуже скромно. Моя напарниця Ніна лише автостопом встигла намотати за цей час більше 1230 кілометрів. Але якщо для неї подібні мандри – уже звичні, то я мав можливість пізнавати все “на ходу” – вперше. Очевидно, все “перше” є яскравішим і чутливішим. Море вражень, емоцій і – головне – хороших людей. Для мене це не була подорож якимись визначними місцями, хоч і їх вистачало. Це, радше, було щось на кшталт паломництва, пошуків хороших людей. Пошуки світла-добра не в якомусь “тридесятому царстві”, а в себе під носом. І в собі. Мандрували ж бо не екзотичними країнами, а Черкащиною. І те, що я побачив за 7 днів, точніше, те, кого я побачив і відкрив “під носом” впродовж тижня, мене не просто вразило. Це було майже непомітне чудо, нові особисті відкриття кожного дня. ЛЮДИ. Хороші, відкриті… Хоч іноді і косила втома, інколи доводилося до трьох годин стопити на трасі, часом проходили під палючим сонцем десятки кілометрів з 80-100-літровими наплечниками, і за цей час, певно, скинув з п’ять-десять кіло, але таке враження, що прожив на сім днів, а десять чи двадцять років. Пізнаючи людей, себе і цей світ… Життя – в дорозі, нічліг – в наметі, їжа, приготовлена на багатті, пісні на вустах і в серці, люди, які через секунди знайомства стають рідними… Нам не раз казали “Слава Україні!”; одного разу сільська і вже прогресивна молодь навіть вигукнула “воины света”; іноді питали, чи ми не сепаратисти; часто махали рукою і усміхалися; говорили “доця”, “синок” і “з Богом”; від серця пропонували поміч, давали воду і їжу (тілесну й душевну), навіть приносили каву зранку… Я ніколи не забуду жіночку з двійнятами в Червоній Слободі, її добрі очі й таке величезне бажання допомогти. Наче ангела побачив…
Ніна
“Усі люди – хороші”, – каже Ніна. Під цим девізом і відбувалися наші мандри. Ми відкривали людей. Але спершу я відкрив для себе Ніну. Людину, яку до цього взагалі не бачив. Людину, яка змушує по-іншому дивитися на світ.
Ми познайомилися у віртуальному просторі. Досить кумедно, зважаючи на мій консерватизм. Якимсь чином нас звело щастя (одна з головних рубрик НародUA :)). Перше знайомство вживу виявилося “розвідкою боєм”.
Ніна живе у Львові. Вперше потрапила на Черкащину. Вийшла така собі історія “Галичани на Черкащині” або, як казав наш друг Микола, котрого ми як ще одне чудо зустріли в Грушківці Кам’янського району, “западенці” в центрі України. Достатньо було йому почути чудесну мову Ніни. Втім, до Миколи ми ще повернемось…
Тиждень, коли “чужі” люди проходять пліч-о-пліч через відкриття, випробування, втому, побут, різні радісні й не дуже хвилини. Або ви стаєте друзями, або – “ворогами”. Це час, коли ти пізнаєш іншого, випробовуєш-практикуєш свою любов до людей і здатність жертвувати своїм “его”. Коли люди стають командою, одним цілим. Це – ще одна сходинка розвитку.
Чесно кажучи, вперше бачу жінку, яка з 80-літровим наплечником так “бігає” десятки кілометрів, готова цілими днями рухатися вперед, відкриваючи нове й нове, і, здається, не знає втоми. І все це – з такою щирою, дитячою усмішкою, зі сміхом… Така вона – Ніна. Можливо, говорить про себе і степове коріння, коли жінка “коня на ходу зупинить” і так далі.
Не дають сумувати її спонтанні рішення та вміння приймати-творити неочікувані речі, загалом приймати життя як чудо, яке може впасти тобі на голову щомиті.
А як вона пісні співає. Уявіть, ідете ви під шаленим сонцем, ідете, втома і спрага, аж тут – жіночий проникливий голос так легко виводить чудову українську пісню… Або ж, вечір, багаття і… пісня, яка пробирає вас до останніх закапелків душі. Скажімо, “Ой, верше, мій верше”…
Ніна – уже досвідчений журналіст-мандрівник. Їздила автостопом Францією, Грузією, Західною Україною, Кримом…
Треба бачити, як вона для автостопу малює ці кумедні плакатики з написами міст, смайликами і візерунками. Як стопить… Так весело, щиро і натхненно…
Перша людина, яку я відкрив під час мандрів. Як зірку, котра притягує світло світу цього.
Канів
Ніна приїхала зі Львова на Черкащину потягом – до Корсуня-Шевченківського. Звідти вона розпочала свої черкаські мандри автостопом. Я з Черкас дістався Канева. Саме в Каневі ми зійшлися.
Зустріли тут добрих працівників Канівського музею народного декоративного мистецтва. Залишили наплечники в музеї фактично на цілий день. а далі – через місто – на Чернечу гору. Дніпро. Богородична церква. Сходи до Тараса. Спокій. Неземна тиша як на ці місця. Спів пташок. Тінь дерев… Музеї, пам’ятки. Кобзар, котрий заспівав, коли ми проходили повз.
Шевченко традиційний і Шевченко-“денді”. Втім, музей “денді” очима Лариси Скорик більше нагадує художню галерею. Крім робіт Шевченка, є цікаві роботи сучасних митців.
Залишаємо Шевченку квіти й, мабуть, щось значно більше, і повертаємося в місто. Успенський (Юріївський) собор 1144 року, збудований князем Всеволодом Ольговичем. Священика нема, тому щось розповісти про храм і вічне наразі нема кому. Нінине “Слава Ісусу Христу” жіночкам, які торгують у храмі, теж завмерло…
Екскурсія музеєм декоративного мистецтва і привітні жіночки, які люблять свій музей. Цікаві народні картини в стилі Примаченко. Є справді унікальні техніки й полотна.
Дощ на виході з міста підказує, що варто попоїсти. Після обіду-вечері в якійсь забігайлівці автостопимо.
Толік Помагай
Після тривалого “голосування” спиняється Толік Помагай. Дещо схожий, даруйте, на бандюгана з 90-х. Мабуть, доброго бандюгана. Достатньо відвертий. Молдаванин. Каже, кожна собака і ледь не пів-України його знає. Приїхав до Канева з Молдови. Українську біль-менш розуміє, говоримо повільно. Про його любов до Батьківщини свідчить молдовський прапорець у машині. Часто їздить туди. Тішиться, що маленька Молдова в Європу вже пішла набагато далі, ніж Україна. А на яких автомобілях там їздять, тут таких не побачиш. Бо в Молдові фактично мита нема, ввозь, скільки хочеш, а в Україні ввезти дешеві машини з Європи – нереально.
Так би мовити, рішає всі проблеми. Розповідає, що допомагає людям в будь-яких справах. Любить помагати. Навіть дуже проблемні (ви зрозуміли). При потребі зводить із “потрібними людьми”. А далі – питання ціни.
Говорить, зупинився, бо просто добрий, а не тому, що хотів десь завезти дівчину в ліс і… нас же двоє. Одним словом, без комплексів. Представляється бізнесменом. Що за бізнес? Воно тобі треба? Бензин і всяке таке…
Розповідає, що взяв у Каневі за дружину місцеву жінку з дітьми. Любить їх, гроші дає їм як платню за роботу. Працюють в нього. І все вирішує демократія. Окрема його тема – “НР” під Каневом, де він колись працював. Хімія-хімія… Його розповіді про “чорнобильських” курей і кількома головами чи енною кількістю ніг дещо лякають.
Хоче своїх дітей. Поки нема. Переймається.
Ставить диск якогось товариша-барда з Києва, таланта на всі руки. На якийсь час відволікаємось від теревенів про життя.
Каже, Чернечу гору після років розкрадання “дореставрували” за Януковича після того, як вони зібралися з друзями і поставили ультиматум: через тиждень маєте все зробити, або…
Урешті, до Черкас не доїхали. По дорозі запропонував “заплатити ба бензин”, але ми як справжні автостопники вирішили сказати “дякую” і чекати наступну хорошу людину.
Черкаси, карусель і Василь Симоненко
До Черкас нас привезли на “ладі” смілянські будівельники. Хороші й прості дядьки. Розповідали, хто з “панів” що будує. Кажуть, роботи і сьогодні вистачає. Своя бригада. Наша розмова про добрих людей викликає і сумні нотки. Говорять, що раніше на дорогах більше одне одному допомагали. От недавно машина зламалася в дорозі, і ніхто не спинився, тільки сигналять…
Ось вони, Черкаси. Відразу – в улюблену Соснівку. На єдину тут “дорослу” карусельку. Гарно відчути себе дитям. У польоті. Ще трохи і… крила виростуть. Вітер звільняє усі шпарини свідомості від зайвих думок. Сто років не катався.
Дуже насичений тижневий маршрут і певна втома скорочують програму мандрівки Черкасами до центральної точки – Василя Симоненка. Близький нам обом. Шукаємо могилу. Молода чудова пара черкащан дуже хоче допомогти, але про могилу Симоненка не знає. Представники старшого покоління з радістю підказують дорогу.
Ось воно, перше кладовище, центральна алея. Слова тут зайві. Сама енергетика. “Ти знаєш, що ти – людина?..” Такі люди вмирають рано.
Червона Слобода й жінка-ангел
Ночували ми як справжні туристи в наметі. Вирішили заночувати біля Дніпра в Червоній Слободі. Різні пригоди й потреби вивели нас – уже в сутінках – саме туди, куди потрібно було. Небо, не зважаючи на те, що в довколишніх районах, як ми згодом дізналися, була буря із зливою, дало нам можливість навіть приготувати їсти, хоч довечерювали ми вже під дощем. Ранок подарував купанні в Дніпрі, єднання з природою і нові сили.
Але назавжди у пам’яті Слобода закарбується чудесною жінкою із двійнятами, на подвір’я котрої ми випадково зайшли поповнити запаси води. Такого ангельського блиску в очах і великого бажання допомогти незнайомим подорожнім ніколи не зустрічав. Мабуть, саме так приходить чудо, якого шукаємо.
Нас не просто напоїли й дозволили поповнити баклаги водою, але й дали “добреників” у вигляді свіжої городини, як ми не просили не турбуватися. Більше того – жіночка-ангел запропонувала навіть відпочити з дороги й помитися в душі, проте наші “наполеонівські” плани не дозволяли гаяти й хвилини. Томи ми, дуже щасливі й окрилені від зустрічі з небесними створіннями, ґречно подякували, залишили двійнятам цукерок і “полетіли” далі.
Довго ще мене гріло це світло людської доброти і виливалося в блаженну усмішку. У такі моменти розумієш, що рай – на землі, у людях, в їх серцях і душах.
Автостоп на трасі Черкаси-Чигирин був найтривалішим за всю подорож. Години три ми чекали, коли б яка хороша людина підкинула нас у Чигирин чи в бік Холодного Яру. Коли мені це серйозно набридло і я почав “плюватися” на автостоп та подібну “дурницю”, Ніна за якусь мить заспокоїла. Достатньо їй було сказати, що в цей час тисячі й мільйони людей потребують значно більшого і чекають, доки хтось їм допоможе. Є люди з обмеженими можливостями, хворі і так далі. Можливо, ми таким чином зрозуміємо, скільки людей чекають на нашу допомогу, а ми їх не помічаємо.
Урешті, ми наповнювали час піснями та іншими розвагами. Придумали навіть розвагу для водіїв. Перетворилися на таких собі клоунів-автостопників. Стояли на трасі одне за одним і веселили водіїв “маятником” наших рук. Коли я підіймав руку, Ніна свою опускала додолу. Так ми принаймні вирішили подарувати людям усмішку. Водії махали й усміхалися.
Спершу нас підкинув Микола Котко, сільський голова Червоної Слободи. Розповідав про різні справи, заговорили про казначейство, яке з року в рік “заморожує” в себе гроші, дуже солідно заробляючи на цьому…
Холодний Яр
Ще однією доброю людиною, яка нас підвезла, виявився молодий чоловік, який працює будівельником у Києві. Після народження доньки вони з родиною переїхали з Черкас у село. Так краще для всіх. Природа, все своє. Каже, зупинився, бо сам раніше “був таким самим”. Не так давно купив беушну “ладу”. Тепер ганяє як на “гончій”. Традиційно ділимося з хорошим чоловіком нашими пригодами і розповідями про доброту людей.
Він, хоч мав підвезти нас до одного з ближніх сіл, раптом вирішує підкинути нас фактично до Холодного Яру – до Мельників. Ось такі вони – хороші люди. Ось так діє Світло у Всесвіті. Дорогою минаємо “таких же” туристів. Ідуть пішки до Холодного Яру (як потім зауважили, їх також підвезли добрі люди).
Наш “гід” каже, що має нагоду побачити свою тітку, яка живе у Головківці і яку давно не бачив. Ще одна добра справа.
Спішуємося, щиро дякуємо і чуємо, що “люди тут нічогенькі”. Так, ми впевнені в цьому.
Відтак прямуємо далі. По дорозі купуємо сметани до салату, чуємо “воины света”, набираємо води і, врешті, доходимо до “Дзюркала”.Одне з цілющих джерел Холодного Яру. Під час обіду-відпочинку спостерігаємо за різними історіями тваринно-пташино-комашиного світу, як от залицяння двох парубків-пташок до пташки-дівчини чи комунікація мурах. Надзвичайно цікаво і навіть в чомусь повчально. У хаотичному русі комах Ніна бачить обмін енергією-інформацією. Вони всі одне з одним “вітаються”, лоскочуться вусиками і говорять про те, що робиться довкруги і чим в цю мить займається сім’я. Так все вмить стає впорядкованим, а дрібні істоти творять разом незбагнені речі.
Говоримо з місцевим дідом, який виглядає набагато молодшим, ніж є. Згадує, що отаман Холодноярської республіки Василь Чучупака мав надзвичайні пророчі здібності. Втім, дід теж якийсь незвичний. Приносить нам траву. Каже, що вона повиганяла йому каміння з нирок. Чи то жартома, чи серйозно пропонує побільше речей з наплечника скинути Ніні, бо “жінки сильніші і витриваліші”. “Ними хоч поле ори…” Ще почули мудрість про чоловіків, яких жінка може одним поглядом зачарувати, а тоді рушили далі.
До Мотронинського монастиря нас підвіз отець, який живе в монастирі разом із сином. Сам зупинився і вирішив допомогти.
Зустріли тут “комерційну” велоекспедицію, учасникам якої директор філіалу «Холодний Яр» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Богдан Легоняк розповідав про історію цих країв. Про скіфів та їх величне городище з кілометровими валами; нескорених холодноярців, які на роки вибили звідси агресорів-комуністів, про монастир… Оскільки людей було багато і вони групами обговорювали щось “своє”, мало що було чути, тому просто йдемо до монастиря. Якраз потрапляємо на помазання. Монахиня б’є у дзвони. Дзвонить і одночасно на упередження каже, що її фотографувати не можна.
Після служби йдемо до ще одного цілющого джерела – Онуфріївського. Тут люди випробовують себе на терпіння. Гарне випробування, треба сказати. Іноді вода з джерела крапає по крапельці, інколи тече маленькою цівочкою. З іншого боку – знамениті холодноярські комарі. Після них на комарів в інших краях уже не звертаєш увагу.
Перша ніч у Холодному Яру була доволі моторошна. Постійне шарудіння довкола, бахкання наче від пострілів, крики… Найбільше нас тримала “в тонусі” дивовижна птаха, яка кричала ґвалтом цілу ніч, ритмічно, мов годинник, замовкаючи лиш на 2-3 секунди. Складалося враження, що опинилися десь на відьомському зборищі-шабаші.
Далі – пішки до Буди й тисячолітнього дуба Залізняка.
Уже там ми зустріли не лише “характерника Вогнедара” з кобилою, який заробляє тут на туристах (фото – від 10 гривень, проїхатися на конячці 100 метрів і “стати іншою людиною” – від 20 гривень, залежно від туристів) і розповідає про суперздібності характерників (як от про те, що вони робили такі шаблі, які рубали ворогів, навіть не торкаючись тіла).
Ще одним нашим великим відкриттям стала чудова пара байкерів з Кременчука. Чоловік з дружиною колесять Україною на тюнінгованому “Дніпрі”. Мандрують Україною. Вдома сплять на карематах в наметі. Такі світлі, добрі. І наповнюють цим світлом тих, хто здатний його бачити.
Живун і вигнання демонів
З Буди навпрошки йдемо до Мельників. Відтак – до Головківки й урочища “Атаманський парк”. Нічогенький такий маршрутик. Ось воно – чи не найнай… джерело Холодного Яру. Живун. Свята вода. Проходимо тими місцями, де, як подейкують, на людей і навіть автомобілі діє потужна підземна сила.
Коли підходимо до святої води, по яку сюди їдуть люди навіть з далеких країв, зненацька нас проймає страшний крик. Стало дуже моторошно. Скидалося на божевільно-злобне волання якогось чоловіка. Коли підійшли ближче до джерела, побачили, що це кричала старша жінка. Одержима. Священик з монастиря проводив обряд екзорцизму, тобто виганяв з жінки демонів.
“Послушники” монастиря, жартуючи, порадили нам не підходити близько. Небезпечно.
Після того, як жінку відвозять, представники монастиря і послушники теж від’їжджають, спускаємося до джерела. І ось вони – ще одні добрі люди. З Кам’янки. Набирають багато великих пляшок. Пропонують не чекати, оскільки нам потрібно мало води, а їм ще довгенько…
Поки фляга наповнюється святою водою, шалено обсідають відомі, дуже войовничі й безстрашні холодноярські комарі. Жіночка з Кам’янки, добра душа, активно відганяє їх від мене гілочками. Дякую і прошу не турбуватися, але вона все одно продовжує.
Одночасно розповідає, що дуже злякалася, коли священик “занурював” сім’ю у воду, і одержима жінка почала дуже кричати.
Кажуть, вода очищає від усілякої нечисті й хвороб. Періодично тут проводять очищувальні обряди духовні отці. Сюди часто приїжджають з різних областей на тиждень-другий з наметами: попити води, позбутися всього зайвого, оновитися…
Вода дуже смачна. У Холодному Яру вода – дійсно особлива. Як “любитель” водної стихії відчув це сповна.
Зупиняємось неподалік з наметом. Уранці – знову до святої води. Підказують, що поруч – озерце і дуб бажань. Після того, як загадуємо бажання, йдемо до Мельників. Підбирають ще одні хороші люди, ще одне, уже немолоде, подружжя мандрівників. З Києва. Час од часу влаштовують собі подібні мандрівки. Чарівна пара.
З Мельників знову йдемо в бік Мотронинського, поближче до Кам’янки – наступної нашої цілі.
На шляху спиняється машина з кузовом, молодий водій каже, що може одного взяти, в кузов ніяк. Утім через деякий час, здійснивши вояж по місцевим магазинам, чоловік, висадивши “асистента”, вертається по нас і підкидає до Креселецького лісництва.
По дорозі на Буду нас забирають “анастасіївці”. Чудова пара з дітлахами. Так звані “дауншифтери” – переїхали з міста на хутір. Хороші, світлі. Виховують дітей у гармонії з природою. Чоловік підзаробляє скрізь, де потрібні робочі руки.
На прощання бажають, щоб і ми здійснили свої мрії.
Грушківка і таємничий, добрий Микола
Ідемо в Грушківку. Залишаючи Холодний Яр, дякуємо йому. Помічаємо мандрівну пасіку. Хочемо поласувати сотами, але господаря нема, лише охоронець. Спека лається взнаки. Щоб набрати води, заходимо на подвір’я першої ліпшої хати з криницею… Ніхто не відгукується, на ганку лише бачимо фото мандрівників.
З “літньої кухні” наступного подвір’я виходить чоловік. Схоже, не зовсім тверезий. Починаємо шкодувати, що потурбували, але за деякий час розуміємо, що і тут ми опинилися невипадково.
Микола. Говорить, що тут – солонці, тому веде набирати воду до сусідньої криниці. Після того, як Нна щось розповіла про наші пригоди, за мовою впізнає “западенців”. Радіє, що зайшли до нього. Каже, син живе в Західній Україні – в Бучачі, а він – “москаль”, бо довго ходив на кораблі у Мурманську, а тепер отримує пенсію від Росії.
Розповідає, що і серед “западенців” жив, навіть міг говорити “по-западенськи”. Просить не ображатися на це слово, бо любить ті краї і мову. “Зараз я теж буду говорити по-западенськи, дуже люблю це” – щасливо каже він, і намагається щось таке згадати.
Урешті, говорить, що усі ми – люди, і головне – залишатися людиною, де б ти не народився і де б ти не жив. Періодично від повторює це: потрібно завжди залишатися людиною…
Добрий чоловік. Пригадав, що якось його вкусила змія, але він, не дивлячись на вмовляння товаришів, не захотів її вбивати. Ще згадав якогось ведмедя… Про Холодний Яр не дуже охочий говорити. Каже, скільки знає, що краще цього нікому не знати. Також любить повторювати цю фразу.
Ми розуміємо, що без обіду нас звідси не випустять, хоч і говоримо, що не голодні.
Виходить мати Миколи – вчора вона святкувала День народження. Вітаємо. Допомагає накривати на стіл.
Коли на столі з’являється самогонка, говоримо, що не п’ємо горілки. Микола заявив, що так нас не випустять. Зрештою, не хочеться ображати гостинного чоловіка і доводиться “віддуватися” за двох, тобто перехилити три чарки палиночки. Треба сказати, вперше у житті. Для нейтралізації оковитої фактично з’їдаю все, що бачу.
Прощаємося. Будемо тебе пам’ятати, Миколо. Головне – бути людиною…
Кам’янка: каньйон, чистота і чудові люди
На щастя, спека й оковита не впливають на мене, і ми весело прямуємо до Кам’янки.
До міста допомагає дістатися ще одна чудова пара на автомобілі з наклейкою, стилізованою під вишивкою. Наші слова про хороших людей, яких ми стрічаємо на своєму шляху, викликають усмішку й веселу, філософську відповідь: “Яке їхало – таке й здибало”.
У Кам’янці нас цікавили не лише декабристські місця, але й, насамперед, Тясминський каньйон.
Це місто також залишило нам багато позитивних вражень. Від людей.
В парку, поблизу гроту декабристів, зустріли веселу компанію з пивом. Чоловік, пояснюючи маршрут, говорив нам і німецькою (згадав “аусвайс” та інші слова), і англійською. Молодь, жартома заявивши, що вони – сепаратисти, запропонувала сфотографуватись з ними.
Біля стадіону були здивовані іншим явищем: дуже багато молоді змагалися між собою в армреслінгу. Що тут сказати – молодь вибирає спорт і здоров’я.
Йдучи до Тясминського каньйону і нічого не підозрюючи, проходимо повз машинобудівний завод. Як виявилося, тут нас чекало ще одне відкриття хороших людей.
Охоронці заводу жартома спитали, чи ми, бува, не сепаратисти. Врешті, розговорились і подружились. Вони провели нас до джерела, розповіли, що тут – половина зятів із Західної України, і запропонували помитися з дороги в заводському душі. Це було насправді чудо для туристів у спеку після стількох днів походу.
Отака вона – Кам’янка.
А ще наступного дня від місцевого молодого чоловіка з вівчаркою ми дізналися, що Кам’янка – найчистіше місто на Черкащині. Справді, сміття ми тут не побачили.
Шпола – центр України
До Шполи їхали через Смілу. Підвіз нас чоловік, який слухав російський шансон. Під “Южний Централ” говоримо про українців в Росії. Виявляється, чоловік – бізнесмен, і чимало років прожив у Москві. Каже, що говорив там українською, і його корінні москвичі розуміли. Тільки “наші”, які “вирвалися з болота” й стали “москвичами”, “строїли з себе…”. Згадує Януковича, який фінасує терористів, говорить недалеких людей в Росії, які вірять пропаганді по ТБ. Розповідає, що російська розумна інтелігенція розуміє, що насправді відбувається в Україні.
У Смілі не знайшли ані альпенштоку до намету, який наказав довго жити й перевіряв нашу винахідливість в польових умовах, ані елементарної фурнітури до наплечника, тож вирішили посмакувати “справжньою шаурмою”. І хоч остання виявилася несправжньою, у місті ми знайшли хороших людей. Один добрий чоловік щиро намагався нам допомогти в пошуках нормальних туристичних магазинів. Також біля ринку зустріли компанію чоловіків, з якими поділилися деякими моментами нашої мандрівки і які бідкалися, чи не важко нам ходити з такими рюкзаками.
Відтак – Шпола, центральна точка України. Дар’ївський парк, де колись було помістя. Тепер тут – школа-інтернат.
Хороші дівчатка, вихованиці інтернату, підказують нам, з якого боку краще глянути на “палац”. Урешті, ми з ними прощаємося, дякуємо їм і рушаємо на Звенигородку.
Коли уже сутеніє, ночуємо серед поля.
Звенигородка, Шевченкові місця, Марія і Остап
До Звенигородки нас підкинув далекобійник. Ще одна добра душа. Виявляється, він завжди із радістю підвозить людей. Згадує, як частенько підвозив одного чоловіка напідпитку, бо шкодував його.
У мене – ще одне “вперше”. Цього разу вперше проїхався на фурі. Цікаві враження. Називається “як у танку”. На все дивишся згори, наче летиш.
Добрий чоловік їде у Ватутіне, але вирішує зробити ще більше для нас. Робить гак, щоб довезти нас до Звенигородки. Скільки добрих людей у світі. Господь з ними.
У Звенигородці – пам’ятник молодому, модерному Шевченку. Згадується образ Шевченка-денді.
Шукаючи музей Агатангела Кримського, зустрічаємо ще одну відкриту, чудову душу. Випромінює добро і світло. Поштарка Марія. Родом – із Львівщини. Пояснює, що музей шукати – даремно, бо він давно закритий. Колись там була пожежа. Реставрували-реставрували, виділяли купу грошей, але кудись вони зникли. Так і стоїть.
Пропонує зайти до місцевого письменника Володимира Хоменка, який серйозно досліджував діяльність Кримського. Уже літній письменник з’являється на порозі з цигаркою. Не ждав гостей. Вирішує нічого не розповідати, а подарувати стос книжок. Із якимсь трепетом прощаємося з доброю поштаркою Марією. Потім дякуємо письменнику і рушаємо далі.
У місцевій пострадянській забігайлівці знаходимо нетипове для таких закладів – картину з Буддою в досить цікавому стилі. Диптих з двох половинок обличчя. Офіціантка лише знизує плечима: “Хто?…”
Тим часом Ніна допомагає вмитися і нарізати відбивну жінці зі зламаною рукою.
На виході з міста з авто, що проїжджає повз, кричать “Слава Україні!”
Йдемо на Будище, Шевченкове й Моринці.
Уже дещо підтомилися, як спиняються “жигулі” з подружньою парою. Щиро сміються з наших оповідок про пригоди. Постійно сміються.
Зауважуємо, що на Звенигородщині таки веселі люди.
Долаємо не один кілометр, коли зупиняється ще одна машина. Ще один веселий чоловік. Каже, що в нього – донька така. Зараз – в Америці. Може, їй хто допоможе. Говорить, що ми пройшли потрібний поворот і нам краще йти в Моринці й Шевченкове через Будище. Вирішує зробити хорошу справу, розвертається і везе нас ближче до Будища.
До самого Будища підкидає чоловік на “Ниві”. Говорить, що назва села походить від “буде ще”. Коли мова зайшла про Бога, простий чоловік говорить надзвичайно мудрі речі. Про те, як Бог виявляє себе в людях через розум і можливість творити незбагненні речі. Про те, що ми, наділені таким розумом і можливостями, забуваємо про того, хто нас створив. Як речі, які людина створює, мають свої особливості використання та інструкцію (наприклад, наплечник), так і людина, створена Богом, має дотримуватися певних правил життя. І її інструкція – це Біблія…
Бажаємо одне одному добра, і йдемо до дуба, де Шевченко, козачок Енгельгардта, ховав малюнки та вірші. Цемент, підпори, обручі якось ще тримають дуб вкупі… Лежу на траві під дубом і уявляю молодого Шевченка…
Пішки долаємо шлях до Шевченкового. Після оглядин макету батьківського хати Шевченка йдемо до збереженої – в спеціально побудованому для цього приміщенні – хати дяка 19 століття. Далі зустрічаємо ще одну хорошу людину. Остап пропонує поставити намет у них на подвір’ї. Дякуємо, але воліємо краще зупинитися на ніч біля ставка, не створюючи клопотів ні собі, ні іншим.
Чоловік після родинного купання у ставку обіцяє повернутися за годину. Згодом разом із дітьми приносить різних наїдків (сала, смажених карасиків, виловлених у цьому ставку, і так далі), молоко і воду. Здивовані такою добротою.
Розповідає про те, що їздить в Чехію займатися садівництвом, про брата-священика, про росіян, які скоса дивляться на “бендеровцев” і думають, що українці без крові кацапів не можуть зранку прокинутися…
Зранку Остап іде на рибалку і будить нас, подаючи “в ліжко” каву. Після ранкового співу пригощаємо Остапа чаєм і рушаємо. Дякувати Богу, що є такі люди.
Мухаммед і Умань
На трасі “Черкаси-Умань” довго стоїмо. Зненацька помічаємо, що до нас “заднім ходом” повертається іномарка. Бачимо всередині трьох людей “неслов’янської зовнішності”.
Так ми знайомимося з Мухаммедом, сирійцем, який уже сім років живе в Україні. Привітний, добрий чоловік. Мусульманин. Розуміє українську, говорить російською.
Радий, що живе в Україні, йому тут подобається, хоча дивується, чому молодь так багато п’є і не хоче працювати.
Багато часу ми з ним говоримо про мусульманство, християнство, стереотипи. Мухаммед каже, що вони читають не тільки Коран, але й Біблію. Розповідає про різні течії ісламу і те, що ті, хто чинить зло, – насправді не мусульмани. Мусульманин ніколи людину не образить, не вдарить, не скаже поганого слова. Мовляв, у них в Сирії, де він раніше жив, будинки і магазини на ніч ніколи не зачинялися. Якщо хтось чогось потребує в цей час – він може взяти в магазині. А крадіжка для заробітку чи щось подібне – це вже тяжкий злочин. Збирається суд і виносить вирок відрубати руку. Зате крадіжок фактично нема.
До жінок мусульмани, незважаючи на наші стереотипи, добре ставляться. Якщо чоловік ображає дружину – вона за законом має право розлучитися.
Дивується, чому християни не називають своїх дітей “Ісус” чи на честь пророків… Згадує Росію, яка лізе як у Сирію, так і в Україну.
Мухаммед, хоч йому було не по дорозі, довіз нас аж до “Софіївки”. Радить остерігатися місцевих злодіїв і кидал. На всяк випадок залишає телефон. Дякуємо і йдемо в парк, створений графом Потоцьким на честь прекрасної Софії, котру, як розповіла нам екскурсовод, не раз продавали з рук у руки.
Чарівна екскурсія, лебеді, які сплелися в якомусь шлюбному танці, музики, які, на прохання Ніни, грають “Цвіте терен”…
Буки і каньйон
За браком часу до останньої точки маршруту – Буків – добираємося автобусами. Допомогла добра порада дівчини – ще однієї хорошої людини. Спершу – на Жашків, далі – до відомого мальовничого каньйону. Знаходимо чудову місцину із виходом до стрімкої води. До постійного шуму води поступово звикаєш. Як своєрідна мантра, яка очищає тебе. Уже прощальний настрій. Підгодовуємо рудого кота, який, схоже, добре знається на туристах.
Зранку – додому. Як мінімум з десяток кілометрів долаємо пішки, потім зупиняється чоловік. Виявляється, вони планують піший похід по Грузії. Якийсь туристичний клуб. Ніна ділиться своїми враженнями від Грузії і радить, де варто побувати.
Йдемо далі. Щось наспівуємо…
Підкидають молоді хлопці, які їдуть в сусіднє село трохи розважитися. В одному з сіл зустрічаємо мандрівного чоловіка, з довгою бородою, в “лахміттях”. Привітно усміхається, щось весело розповідає і дає поради. Зі сторони – бомж, а всередині – вільна світла людина.
Біля одного з магазинів зустрічаємо добру жіночку. Вона допомагає нам і просить одного з водіїв підкинути нас до траси, звідки спокійно можна доїхати до Києва (Ніні) і Черкас (мені).
Першою їде Ніна. Через якусь годину – і я, проїжджаючи фактично всю Черкащину, яку ми впродовж останнього тижня обходили.
Вночі я вже на місці. У Ніни ще попереду – автостоп з Києва до Львова. І весела мандрівка з далекобійниками…
Олександр Солонець
