Черкащанка п’ятнадцять разів побувала у зоні АТО (фото)

Про черкащанку Оксана Циганок, яка відклала усі справи та присвятила життя забезпеченню українських військових, що захищають кордони України на Сході, пише видання “Про головне”.

Оксана очолює ГО “Громадський блокпост” на Черкащині. Жінка за кермом власного мікроавтобуса у супроводі підтримки активістів возить допомогу українським військовим. За фахом — вчитель української мови і літератури, займалася дрібним підприємництвом, поки не почалася війни на Сході.

– Оксано, як давно Ви возите на блокпости допомогу військовим?

– Ми їздимо вже два місяці поспіль.

– А скільки поїздок Ви вже здійснили?

– Ми не рахували, але кожного тижня, а часто по двічі на тиждень і по декілька машин. Певно, разів до п’ятнадцяти…

Але це не лише моя робота. Нас працює велика команда. Активних членів “Громадського блокпосту” у Черкасах близько тридцяти осіб, всього ж — більше 60. І щодня приходять люди.

Розвозимо допомогу на блокпости, що по дорозі.  Цього разу ми передали допомогу близько 12-13 блокпостам.

– Там служать черкащани?

– Ми не питаємо, “наші” чи не “наші” (мається на увазі черкащани чи ні, — ред.), вони всі наші, вони всі українці і всі захищають державу. Ми не направлені лише на надання допомоги черкаським військовим.

Спочатку ми знали, що біля Слов’янська були  найбільші бої, постійні обстріли. І всі наші військові: і з 95-ої Житомирської аеромобільної бригади, 25-ої Дніпропетровської, із Нацгвардії, — всі вони були просто у жахливих умовах. У них не було що їсти, не було у що вдягнутися. Ми намагалися допомогти силами небайдужих людей, як і тисячі українців. Возили двічі на тиждень продукти харчування, одяг і взуття, намети, рації, фонарики, навіть каструлі, газові плитки, генератори, — все, що потрібно.

– Оксано, а хто Ви за фахом?

– За фахом я вчитель української мови і літератури, донедавна працювала дрібним приватним підприємцем, але зараз я повністю поринула у справу збору та передачі допомоги. Цілодобово у голові вся ця інформація крутиться.

А нещодавно нам вдалося придбати і передати тепловізор 95-ій Житомирській бригаді, який коштує 60 тис. грн.

–  А де знаходите спонсорів? Хто допомагає найбільше?

– Спочатку нам було дуже важко. Ми ходили по всіх приватних підприємствах, організаціях і просили допомоги для військових, показували фотографії, що ми дійсно доїжджаємо у “гарячі” точки, саме на передову. Чому це важливо? Тому що, на жаль, у нашій армії система ще не змінилася, так, як і в країні. Бюрократія існує. І ми знаємо такі факти, коли люди збирають допомогу, потім ці речі відправляють на склади, а звідти до військових доходить далеко не все. Ми ж віддаємо напряму, з рук в руки.

Як не дивно, але великі фірми часто нам відмовляли у наданні допомоги військовим. Кажуть, що вони “поза політикою”. Але мова ж іде не про політичні вподобання, а про майбутнє України!

Щиро допомагають прості черкащани, дрібні підприємці.

– Що Вам замовляють військові?

– Вони не замовляють, вони всі скромні, особливо ті, що ближче до передової. Ми самі запитуємо, що потрібно. Ми намагаємося везти не просто те, що у нас є, а те, що дійсно потребують військові. Тримаємо зв’язок із командирами, щоб допомога була адресною та дійсно потрібною.

Зараз потрібні перчатки, наколінники, бронежилети, каски. Потреба в їжі вже не така гостра. Нагальні ж потреби — це засоби захисту. З продовольством у них вже справа більш-менш налагодилась. Хоча, звісно ж, нам хочеться “підсолодити” хлопцям душу і порадувати згущеним молоком, печивом чи цукерками.

– А як до Вашого заняття ставиться родина?

– По-різному. 16-річна донька сказала, що вона мною пишається, а чоловік дуже хвилюється. Спочатку намагався на мене вплинути. Але я чітко йому сказала: якщо ти мене не пускатимеш возити допомогу, то я поїду працювати кухарем безкоштовно у будь-яку бригаду. Тоді він мені сказав: “Їдь, тільки вертайся…”.

І ви знаєте, коли приїжджаю туди і бачу у хлопців сльози на  очах, то це не можна ні з чим порівняти.

– Ви їздите прямо на територію АТО?

– Так, і на передову. Ми не раз потрапляли під обстріли, доводилося тікати, аби не пошкодити автівки.

– Чи зустрічали ви сепаратистів? Чи не зупиняли вони  вас?

– Ні, але ми були готові до зустрічі. У нас є охорона, є добровольці. Ми навіть коли вперше їхали, то повикладали з автівки всю українську символіку, бо розуміли небезпеку.

Розумієте, там немає чіткої лінії фронту. Приміром, ось блокпост “наших”, а далі їдемо по дорозі, де є багато зелених масивів, і з будь-якої посадки можуть обстріляти. Є ділянки дороги, які називають “дорогами смерті”, тому що проїхати між блокпостами дуже важко.

– Чи не спонукає Вас ця ситуація самій навчитися володіти зброєю?

– Так, мені б хотілося. Але я розумію, що поки я буду навчатися цій справі, то за цей час я більше користі принесу тим, що доправлятиму їм, професійним військовим, потрібну допомогу.

Кожен може робити справу, яка йому близька, і таким чином допомогти у боротьбі з ворогом. На багатьох блокпостах не організовано польової кухні. Тому коли зі Смілянського району на один з блокпостів, де 250 осіб, ми привезли пенсіонера-кухаря, то хлопці буквально на нього моляться.

– А скільки тонн допомоги ви вже перевозили?

— Ми їх не рахували. Останній раз ми їхали трьома мікроавтобусами, і всі три дорогою зламалися від перевантаження. Ми намагалися всього чим більше взяти.

Наша громадська організація — це вже як сім’я. Тому я хочу, щоб знали, що це робота спільна, всієї команди. Наші активісти дуже допомагають  у зборі інформації, зборі речей, коштів. Вони турбуються про те, як  і де ми перебуваємо. Я їжджу на блок-пости, бо я за кермом, я відповідаю за себе і за свій автомобіль. Взяти когось іншого замість себе — то складно, бо це відповідальність за життя іншої людини.  Просяться з нами багато, але ми розповідаємо, що це не екскурсія, ми там їздимо і в бронежилетах, і в касках, машини “вбиваємо”.

…Завершуючи розмову, колега і однодумець Оксани Віктор Завальнюк охарактеризував наших військових на блокпостах: “Там найкращі люди! Від молодого до старого. Вони готові до останнього захищати Україну. Це цвіт нації!”.