provce.ck.ua
Чи думала Ганна Олександрівна, що в свої вісімдесят ховатиме рідного внука, єдину надію? Та ще й вбитого російськими окупантами? Ледве шкутильгаючи, в порепаних гумових калошах, тремтячими, чорними від роботи руками, вона несе показати посмертну нагороду Віктора «За заслуги перед Черкащиною», бо це найдорожче, що в неї є – світла пам’ять про улюбленого внука…
Мріяв зібрати родину за столом
Баба Ганна забрала Вітю до себе малим школяриком, щоб не поневірявся по інтернатах, випестувала, як і його братів та сестер, коли її доньку Людмилу позбавили батьківських прав. Як не було важко – у малій, обідраній, холодній хаті, але бабуся готова була недоїсти, аби тільки дітлашні зайвий кусень був. І ось тільки він один і залишився біля бабці, але вже не скаже їй нічого, і не погляне у її бік, не простягне руки, бо лежить на сільському цвинтарі у Білозір’ї. «Герої не вмирають…»
Онучки вже розлетілися по світах: двох братів усиновила сім’я із США, одна із сестер має свою сім’ю і живе окремо, дві менші – навчаються в школі-інтернаті.
Лише Вітя серед шістьох внуків не забував того, як бабця тяжко трудилась, аби поставити їх на ноги, сама недоїдала, недосипала, по одній гілляці тягала з лісу, щоб обігріти дітей. Навіть тоді, коли Віктор твердо вирішив, що має бути на Майдані, має захистити свою гідність і гідність мільйонів українців від зазіхань влади, – не забував про Ганну Олександрівну, часто приїздив додому аби побачитися з бабусею та допомогти по господарству. Хлопець ніколи не сидів без діла, вмів працювати і зароблені гроші віддавав сім’ї, навіть пам’ятав про горе-матір, яка проміняла його на пляшку оковитої.
provce.ck.ua
«Все дома робив, все за бабу переживав, он і дров натягав, шоб зимою тепло було, яку копійку заробить – все додому, золотий мій онук, моя кровиночка, все садив, все помагав», – згадує крізь ридання Ганна Олександівна.
Після Майдану, коли Росія підступно відкраяла спершу Крим, а згодом розпочала війну у Донецькій та Луганській областях, 21-річний Віктор одразу записався в добровольці. Юнак мріяв, що після закінчення війни він розшукає братів і сестер, і вся велика родина разом із бабусею сяде за великим столом в малій, але щасливій хаті.
А поки Віктор відстоював права всіх громадян України на Майдані в Києві, його відрахували із Тальнівського державного будівельно-економічного коледжу. У коледжі розказують, що не змогли додзвонитися Віктору на мобільний, тому 27 січня цього року його просто виключили з навчального закладу. Чому куратор групи не поговорив з однокурсниками і не вияснив причину відсутності юнака – не відомо… Додзвонитися до навчального закладу нам так не вдалося.
Дали йому позивний «Тигр»
Під час обстрілу 4-го посту під Горлівкою 1 вересня Віктор отримав тяжке кульове поранення. Автомобіль швидкої дорогою до лікарні о 6-й ранку потрапив у аварію, зіткнувшись із «БМВ». Пораненого навіть не встигли покласти на операційний стіл.
«Вітя як знав, шо умре – попрощався з усіма перед тим, як їхати другий раз. Ми ж йому всі казали, шоб не їхать, хватить вже воювать, а він тіки: «Ну як уб’ють, то хоч поховайте гарно», – розповідає Ганна Олександрівна.
Добрим словом згадують Віктора і бойові побратими.
«Що я можу про Віктора сказать, хороший був хлопець, крепкий такий, так от за те, шо крепкий, дали йому позивний «Тигр». У мене позивний «Поет», бо писать люблю, інколий ше й віршами говорю, а от Вітька – точно «Тигр», – відгукується про Віктора Єрьоменка замкомбата Микола Гулько. – Із усіма знаходив спільну мову, хоч ми і вдвоє старші за нього майже всі».
«Родичі» знайшлися
Усе Білозір’я збирало допомогу – близько 22 тисяч гривень, щоб бабуся по-людськи, як сам того бажав Віктор, поховала внука. Проте зараз про саму Ганну Олександрівну і потурбуватися нікому.
Обділений батьківською увагою, нікому непотрібний, Віктор понад усе хотів утвердитися в суспільстві, показати всім, що чогось вартий. Мужньо загинувши в бою, захищаючи рідну землю, Віктор Єрьоменко довів, що героями не народжуються, героями стають. Проте, чи зрозуміли це люди, заради яких він загинув?
provce.ck.ua
Коли зайшла мова про гроші, що має виділити обласна рада для сім’ї Віктора – а це 50 тис. гривень, згадала про своє «материнство» Людмила, покинули гуляння сестри, з’явилося безліч турботливих далеких родичів та сусідів… Буквально на наступний день після похорону в стінах сільської ради розпочалися кулачні бої між родичами за «спадок».
– Привозили ж Ганну Олександрівну до сільради, шоб підписать деякі папери за грошову допомогу. Внучка, яка з ней живе, тоже просилася з бабой їздить. Тут зразу і дочка десь взялась, Людмила: «А які гроші там положені, коли дадуть?» На шо їй відповіли: «Тобі – ніяких, батьківських прав тебе позбавили давно, хто ти йому така…» То ті дочка з внучкою як вчепилися в коридорі за бабині гроші, яких ше і не дав ніхто, що люди розбороняли, – розповідає водій Віктор, односельчанин загиблого.
Та бабусі Віктора все одно, що вікон в хаті немає, криниця вся протрухла, дах тече, родичі розтягують все по цеглині… Вона пригортає до себе нагороду онука, потай змахуючи старечу сльозу…
